"Люблю слова, їх музика іскриста..." (твір)

Перше знайомство з Ліною Костенко зворушило мене до глибини душі. Яка душевна чистота й глибина думки, яка досконалість у володінні словом! Яка спорідненість душі й думок з таким уже знайомим словом Лесі Українки!

Слово нашої сучасниці, обрамоване в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, змушує задуматися над багатьма проблемами життя, по-філософськи підійти до їх вирішення.

Викликає повагу до поетеси те, що вона ніколи не йшла на угоду з тоталітарним режимом, "не поклала лжу на струни". Мало того, вона завжди могла (і вважала це своїм моральним обов'язком) подати руку допомоги своїм опальним друзям.

Л. Костенко поєднала в собі кращі риси митця — суворого ревнителя національних традицій, духовного донора української культури. Вона "не зміняє совість на харчі", бо "душа її у Бога на плечі". У поетеси слово — вчинок, а життя — як слово. В одній із збірок "Веди мене шляхетними шляхами" були вміщені "Летючі катрени Ліни Костенко". Вони привертають до себе увагу розмаїтою тематикою. У катренах переплелося особисте світовідчуття із загальнонародним, їх позначає розуміння важливості збереження моральності, щоб не спустошив наші душі духовний Чорнобиль:

Дозиметром не виміряєш дози -

Тотального спустошення душі.

Історія лягає під бульдозери,

Сучасний світ штампує фетиші.

Вражає у творчості цієї жінки те, що вона, маючи прикмети чоловічого стилю поведінки, враз може бути такою зворушливо ніжною й незбагненною. Поетеса гостро відчуває свою єдність із усім світом, причетність до страждання кожної людини, тварини й навіть билинки, свою відповідальність за цей світ:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

Або ще так, довірливо і водночас упевнено:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: "Здрастуй!" — крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю...

Роль поезії в житті людини неодновимірна, вона вбирає в себе кожен прояв людини, кожен рух чи думку. Тому ось як визначає своє поетичне кредо Ліна Костенко:

Поезія — це свято, як любов.

О, то не є розмова побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, — на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

Поезія стає справжньою таїною, вищім покликанням, яке людина не вибирає, яке кличе за собою, завдаючи страждань, даруючи радість, наповнюючи глибиною, змушуючи до відповідальності за кожне сказане тобою слово.