"Куди йдемо? Який лишаємо слід?" (за творами Л. Костенко) (твір)

Уже перші книжки Ліни Василівни Костенко засвідчили: па небосхилі української поезії спалахнув дужий талант. Поетеса постала перед читачами чесною і безкомпромісною, мислячою і самобутньою. Вона — справжній майстер, вимогливий художник слова.

Одразу ж відкинула Ліна Костенко все дріб'язкове і звернулася до головного, насущного — загальнолюдського. "Не треба думати мізерно", — стверджує вона. Відтоді ніякі заборони і дискримінації не змогли зупинити пера авторки. Поетеса порушує важливі питання ролі митця в суспільстві, розкриває значення та вагомість його праці. Заглиблюється вона й у духовний світ і життя людей, підносить чесність, добро, правду, любов над зрадою, злом, кривдою, ненавистю, шукає справжній шлях Людини.

Вражає щирим уболіванням за долю культури українського народу поезія "Заворожи мене, волхве..." У ній Ліна Костенко стверджує, що всюди повинна панувати правда. Але з сумом констатує:

Звісило з трибуни блазенський ковпак

Забрехуще слово.

Те, через яке "пропадали...люди...Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю." Не допускає вона брехні, нещирості навіть у думках, оскільки саме вони є рушійною силою всьому. А неправда може породити лише неправду. Людина ж повинна бути чесною. Авторці не треба "...слави, ані грошей, ані щоб сильний світу похвалив."

"Мислію возросший" читач-однодумець — от її заповітна мрія. Людина, що зможе зрозуміти крик душі поета про страшну дійсність, яку негайно треба змінити.

Волає "Пастораль XX сторіччя": до чого ж ми дійшли? Кому потрібні наслідки війни і нові жертви? Треба жити! Але жити, пам'ятаючи про полеглих у війну воїнів, про свої "борги" перед ними. Для того "є навіть пошта польова" на обелісках: імена, прізвища, дати.

З усіх творів Ліни Костенко особливо виділяється поезія "Життя іде і все без коректур". У ній вона говорить про різні людські долі. Але, незважаючи на незнання своїх путей-доріг, ми мусимо "зробити щось, лишити по собі". Добро повинні творити люди. До кожного окремо звертається поетеса:

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Так висвітлюється ще один ракурс її поезії: незмінне утвердження особистості як основи суспільства. Усе йде від людини. А на неї, у свою чергу, впливають митці, виховуючи почуття, смаки, думки. Тому такі високі критерії поетеси — вона вимагає від митців, а значить, і від себе щирості, любові. їй хочеться дивитися на світ широкими очима, бо:

...все залежить

від людських зіниць —

в широких відіб'ється вся епоха,

у звужених -

збіговисько дрібниць.

Поети є представниками епохи. Вони — лице народу, тому і не можуть "бути власністю". Але і собі не належать митці, бо зберігають мудрість і правду віків.

Постійно нагадує Ліна Костенко про неминущі духовні, мистецькі вартості, про все те, що прийшло до нас крізь століття від попередніх поколінь і що треба сумлінно берегти. Сучасна людина — спадкоємниця неперехідних цінностей минулого. Треба знаходити і розуміти "посмішку Джоконди", яка "ніколи не мине", чарівну Мадонну Рафаеля, що "у вічі дивиться вікам". Та не слід забувати і про ту красу, що знаходиться навколо нас.

Любіть травинку і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня, -

закликає всіх авторка. Щира й непідкупна, Ліна Костенко переконує нас у тому, що треба залишатися Людиною перш за все, попри все. Вона розуміє: лакейство мислі — найгірший вид пристосуванства, найнижча сходинка людського розвитку. Можливо, тому і звучать рядки з вірша "Між іншим" як своєрідне кредо поетеси, звернене до нас:

...якби на те моя воля,

написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Василівна Костенко дає можливість поміркувати над цим з усією повнотою аргументації. Вона спрямовує наші душі до добра, краси і правди. І, здається, ми вже стаємо на цей шлях і робимо перші кроки "per aspera ad astra". Хочеться, щоб щасливо й успішно ми змогли подолати його.