На мій погляд, немає нічого трагічнішого в житті, ніж неволя, коли неможливо заспівати спокійно пісню, зробити те, що тобі подобається, без чийогось дозволу засвітити світло. У такій ситуації людина з часом перетворюється на звичайного раба, до якого кожен може зневажливо поставитися, знущатися, розуміючи, що не буде ніякої відсічі. Але приходить час, і раб нарешті визнає, що зневажено не тільки його людську гідність, а й розтоптано душу. ї в його серці починає зріти протест, який згодом переходить в початок боротьби проти попихачів. Не раз таку ситуацію переживав український народ, але знову і знову він підіймався на боротьбу, щоб скинути ненависне ярмо неволі. Щоб вплинути на патріотичні почуття українців, Іван Кочерга пише п'єсу "Свіччине весілля".

Людина не може жити без світла, не втративши почуття свободи. А сім років без світла -— великий строк, щоб накопичилася ненависть у серцях людей. Що вже казати про запалення свічок, коли навіть пісню про них неможливо заспівати, адже вона є "злочинна і безбожна". Хто ж встановив такі нелюдські правила? Литовський воєвода, якому дуже вигідно тримати ремісників у покорі. Проте терпіння не може бути вічним, і все гучніше чутно голоси:



Не діжде він, щоб знов

Ми як раби на замок працювали

Та як кроти сиділи без вогню!



Молодий зброяр Іван Свічка дає клятву повернути грамоту людям, у якій скасовано заборону на світло. Зброяр впевнений, що тільки за допомогою боротьби можливо повернути ремісникам світло, а значить, і волю. Боротися ж треба до кінця, не зупиняючись ні перед чим, щоб врешті-решт домогтися свого:



А не віддасть добром, то візьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замка

Тоді засвітим наші каганці!



Україна ніколи не була рабинею, завжди давала гідну відсіч своїм ворогам. І ніщо у світі не могло зупинити її вірних синів, які ставали на її захист. На підтвердження цього звучать слова Івана Свічки:



І свічки мирної не варта та країна,

Що в боротьбі її не засвітила,



Зброяр дотримує свого слова, даної народові обіцянки. Ризикуючи життям, здобуває князівську грамоту, повертає простим людям світло, і щасливий, зі свічками, запаленими в магістратській залі, одружується з коханою дівчиною. Але радість була передчасною. Івана Свічку звинуватили у викраденні державних документів і засудили. Але ні підкупи, ні погрози не зламали волі борця. Воєводі"він відказав:



Я не боюсь ні смерті, ні тортур,

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свобідний.



Не боїться смерті й кохана зброяра Меланка. Мене дуже зворушив трагічний шлях цієї дівчини, яка береже більше, ніж своє життя, свічку, щоб визволити Івана. їхнє трагічне кохання (Меланка врешті-решт гине) стає ніби закликом до повстання ремісників, які нарешті розуміють безвихідь свого становища. Тепер повсюди чутно їхні голоси, які кличуть до бою. Іван Свічка розуміє, що тільки від самих людей залежить, чи здобудуть вони волю. І люди підіймаються на боротьбу за свої права, за волю, за життя. Сам зброяр з надією дивиться в майбутнє, розуміючи, що зараз вони можуть не перемогти. Але:



Хоч не мені - для вільного народу

Колись зоря займеться світова.



Пройшло багато століть, і справдилися слова Івана Свічки. Український народ став вільним, незалежним. Немає тепер ні ненависних воєвод, ні знущань, ні повсякчасних заборон. Ніхто не ховає під замком наші права. Ціною боротьби, ціною власного життя домоглися ми волі. Саме до цього, на мій погляд, закликав у свій час великий український драматург Іван Кочерга у своїй п'єсі "Свіччине весілля".