Твір на тему: ""Собор" О. Гончара — роман-застереження, роман-набат"

О. Гончар жив у епоху, коли нове чомусь будувалося обов'язково на уламках старого, хай навіть те старе було пам'яткою мистецтва. Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином викидало за межі своєї свідомості велику частину історичного досвіду минулого. На жаль, у нашому суспільстві дуже багато людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, зовсім не переймаючись майбутнім, не замислюючись над наслідками своїх вчинків. Так само, як ті дикі сучасні варвари, котрі увірвалися вночі до собору, щоб влаштувати бенкет. Чи схожі вони на людей? 

Це болюче питання і стало провідним у романі О. Гончара "Собор". Талановитий письменник немов зазирає вперед і бачить, наскільки загостряться всі порушені ним у творі проблеми. 

А починалася робота над романом з дуже кропіткої та виснажливої праці з "дніпропетровським матеріалом". Сам Олесь Терентійович в інтерв'ю журналу "Україна" зізнався: "Робота над романом тривала кілька років, довелося за цей час побувати на багатьох заводах, на знаменитій Дзержинці, на "Запоріжстані", Криворізькому металургійному. І, звичайно, на заводах Дніпропетровська". 

У романі "Собор" центр зображення перемістився у внутрішній світ героїв, вони так чи інакше замислюються над сенсом буття, визначають своє місце в ньому у майбутньому. Так, наприклад, Микола Баглай думає: "Як бути справжнім? Як досконалитися?" Хлопець замислюється над цінностями людського буття, намагається жити так, щоб залишити на землі після себе добру згадку. Тільки його любов допомагає розтанути скривдженій людьми Єльці, його наполегливість рятує собор від руйнації, його сміливість дає відсіч таким людцям, як Володька Лобода. У цього кар'єриста очі блищать "жадобою влади". Він "рідного батька на кар'єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись..." Безумовно, такі люди не можуть викликати поваги. Тому критерієм життєвих цінностей у романі виступає ставлення героїв до собору як символу історичної пам'яті, втілення вищості людини над матеріальними інтересами. Питання про руйнацію собору стає головним питанням про буття людини. 

Стоїть собор уже багато століть, хто ж сотворив таке диво? Після зруйнування Січі, за потьомкінських часів, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали запорожцям. Потім постриглись у ченці, взяли до рук книги святого письма замість шабель і стали жити по-Божому. Минали роки, мінялися звички, але згодом піднісся в небо над цими плавнями собор. У ньому житиме незламний дух вільного народу, його віра сяятиме в небі блиском недосяжних бань. І засяяли відтоді кулясті куполи собору над білим дніпровським світом. "Горда поема степового козацького зодчества", — так скаже О. Гончар про головного персонажа роману — собор. 

Цей образ — не тільки індикатор душ, це свідок історії, це зв'язок між небом і землею, вічним і миттєвим, між Всесвітом і людиною, між минулим і сучасним. Створивши цей метафоричний образ, Олесь Гончар ніби постукав .у серця людей, нагадуючи їм про вічні цінності, про історію, духовний зв'язок між поколіннями. 

Попри всі пристрасті і незлагоди стоїть собор "парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник..."